В пошуках крокусів… (щастя)

Крокуси на фоні чорногірського хребта

Квітень… середина весни. Час, коли кожен мандрівник знає куди і для чого варто йти в Карпати, наші чи чужі. Минулі дві весни я ходив на хр. Кострича. Місце, звідки відкриваються чудові краєвиди на навколишні гори та звідки можна побачити і осягнути всю велич Чорногори. В цей час там все ще панує зима. Складається враження що вона (зима), зупинивши час і огорнувши своїм білосніжним покривалом тримає її (Чорногору) в заручниках та обіцяє бути там вічною… Тому, не зраджуючи традиціям, і не тільки, я обрав саме це місце.

Кострича досить зручне місце з точки зору добирання до місця старту. Зазвичай свій маршрут на Кострича починають із Кривопільського перевалу (1013 м.н.р.м.), а завершують в с. Красник. До села Красник від початку і до кінця маршруту веде червоний маркер. Можна спускатись і в с. Стаїще, куди від пол. Болота веде синій маркер. На перевалі є мапа з позначеними туристичними маршрутами, де можна отримати вичерпну інформацію.

Маршрут на Кострича з Кривопільського перевалу

Маршрут можна починати і у зворотньому напрямку із с. Красник, але тоді буде більший набір висоти, оскільки перевал розташований на висоті близько 1000 м.н.р.м., тому більшість починають із нього. Вибір за Вами.

Доїхати до перевалу можна автобусом з Івано-Франківська (Івано-Франківськ – Верховина, рейс здійснюється практично щогодини). Також із Яремче чи Ворохти. Розклад руху автобусів: http://ticket.bus.com.ua/.

Маршрут «лайтовий», середньої складності, довжиною близько 19 км. Хоча ми пам’ятаємо, що в Карпатах легких походів не буває. Хочеш миру – готуйся до війни.

Похід планувався дводенний, з ночівлею в колибі або на пол. Веснарка, або на пол. Болота. Мою пропозицію без роздумів підтримав Влад Ришко. Людина яка заради походу Карпатами готова витрачати вдвічі більше часу на добирання із Києва, аніж тривалість самого походу. Перші прояви «хвороби». Хоча ходити в гори він почав лише рік тому. Згодом на мою пропозицію відгукнулась Дана. А ще пізніше і Катя, яка також з тих «хворих» горами. Невиліковно. Ходять легенди, що в походах вона навіть терпить злих людей. Отже нас було четверо. Місце зустрічі Яремче. Дочекавшись на Катю ми вирушили автобусом до Кривопільського перевалу. Їдемо, вітання, знайомства, «всі діла». Влад, Катя і Дана між собою не були знайомі. Лиха доля в моєму обличчі звела їх. В автобусі, як завжди, місцеві великими очима «міряють» нас. Питають куди йдем, чому… кажуть що Міша (ведмідь) вже вийшов гуляти. Згодом ми на власні очі в цьому пересвідчились (спойлер). Отже доїхали ми до початку нашого міні-походу. Звична процедура підготовки: хтось перевдягається, хтось вдягається, хтось перепаковує рюкзак, а хтось жаліє що не взяв бахіли. Їсти ніхто не хоче, отже ми пішли… Початок типовий до всіх весняних. Болото. Катя знову пожаліла що без бахіл. Дані не до них, вона думає як не спалитися що їй ВЖЕ важко йти. Згодом знайшли вирішення тієї проблеми… не пускали мене йти першим. Мабуть занадто повільно йшов. Всі мовчать, адаптовуються, мінімум розмов, хіба лише про якісь незрозумілі лосіни. Позаду вже відкривається вид на перевал. Ще декілька хвилин ходу і ми вже біля одного з найпопулярніших дерев у Карпатах.

Знамените дерево Карпат

Звідти відкрились перші краєвиди. Перед нами вже впритул хр. Кострича, за ним виблискує засніжена вершина королеви Говерли. Позаду нас панорама навколишніх сіл та Покутських Карпат. До хребта неначе рукою подати. Верхів’я дерев на хребті ще покриті снігом. Весна, так само як і ми, ще не дійшла туди.

Робимо декілька фото. Привал. Дегустуємо сушені ківі та банани, які Катя сама зробила. Або сама купила на Хмельницькому базарі. Це лише їй відомо))) Але я повірив. Занадто вони були смачні щоб отак продаватись на базарі. Йдемо далі. Проходимо останню хатинку, наче останній маяк на краю цивілізації перед входом у wildlife. Поряд з цією хатинкою, справа від стежки є джерело. Пропустити його важко. Далі стежка веде нас до входу в ліс. Між нами активно йде розмова про фотоапарати. Точніше Катя розказувала який вона хоче. Пишу це тут щоб вона, випадково, не забула і таки купила його. Буде фото робити мені/нам в горах))) Мимоволі ми вже опинилися в лісі. Тишина. Прохолодне лісове повітря, яке пронизає до кісток, але при тому настільки приємне, що ти не звертаєш на це уваги. Шум струмочків, чи то шелест смерек… неважливо, хоча прислухавшись таки розумієш що то дерева. Сполохані пташки злітають після тріскоту під нашими ногами. Прийшли гості… Тиша. Поволі ми дійшли роздоріжжя. Вправо червоним маркером до пол. Веснарки, а вліво жовтим – на хребет. Часу в нас предостатньо. Ми вирішили що не поспішаючи йдемо в колибу на Веснарці. Підйом. На стежці багато води, тане сніг. Весна підкрадається і хоче панувати в Карпатах. Каже вже час. Про що кажуть і розквітлі крокуси. Але зима не здавалась. Два дні перед нашим міні-походом в горах випав сніг.

На стежці розминаємось із групою людей, дружно вітаємось. Напередодні походу в телеграм-каналі КАРПАТИ TRAVEL BOOK читав що хтось збирався вести туди комерцію. Ймовірно це були вони. На них чекали автобуси на перевалі. До полонини декілька сотень метрів. Снігу більшало. Відчуття наче ти зупинив час і повертаєшся в минуле. Декілька годин тому ти ходив повз розквітлі дерева, а зараз йдеш десь лісом в січні-лютому. І ось, ліс закінчується, останні кроки йдеш забувши про втому, майже біжиш. Завжди ловив себе на думці, що коли до вершини, чи іншого бажаного місця залишається декілька метрів, і ти його бачиш, то сили повертаюся і ти сповнений енергії йдеш туди… так і в житті… потрібно ставити ціль і йти до неї.

Ми прийшли. На полонині ще достатньо снігу. Крокуси згорнулися від холоду. Очікують сонця щоб далі розпустити свої пелюстки. Привал. Фото.

Чорногора в хмарах, подекуди на хвилину то відкриваючись, то закриваючись. Йдемо в колибу. В першій зліва кімнаті зайнято, але люди вже збиралися і запропонували залишатися нам там. Ми ж пішли до іншої, яка нам здалась комфортнішою. А круті червоні карпатсько-персидські коври на стінах надавали їй статусу Luxury.

Перекус перед вечерею, глінтвейн, чай. Як далі виявилось, це і була наша вечеря. В колибі пічки немає, є лише місце для вогнища в окремій кімнаті. Оскільки в нас був газ і пальники, ми вирішили просто розпалити вогнище. За ініціативи Влада робимо фінську свічу.

Особисто я вперше це робив. Як на мене досить круте вогнище, як для споглядання і посиденьок біля нього, так і для використання за призначенням. На вулиці поволі темніло, заходу сонця як такого не споглядали, небо було хмарним. Мабуть втомилося від жадібних людських поглядів…відпочиває. Підготовка до сну. Посиденьки, розмови. Лягли спати. Майже заснувши почув тріскотіння полум’я. І тут не дають мені відпочити 😉 За це я їм помстився вночі. Хто там був – зрозуміє 😉

Ранок. Сонце своїм промінням безжалісно б’є по невиспаному обличчю сигналізуючи що пора вставати. А вставати не хочеться. Так би й лежав день, два, три.. Хтось би лише підносив каву й сніданок у спальник. Поснідали, прогулялися ранковим свіжим повітрям і йдемо збиратись. Спакували рюкзаки, прибрали за собою і пішли.

На вулиці відчутно тепліше. Сніг «танув на очах». Далі нас чекала захоплююча прогулянка гребнем хребта, з якого спостерігались неймовірні краєвиди Чорногори… від Говерли до Попівана. Особливо добре спостерігалися круті обриви г. Ребра. Кожні обриси вершин, кулуарів. На вершині г. Кострича (1586 м.) зробили привал. Там ще панувала повноцінна зима. Ідеальне місце для гарних світлин.

Трішки посидівши, ми пішли далі. На підступах до пол. Болота є розвилка. Синім маркером до с. Стаїще, червоним – у с. Красник. Щоб піти синім маркером у Стаїще треба йти стежкою хребтом, а щоб червоним, то Вам слід повернути після вказівника що веде до колиби на полонині Болота (відстань по вказівнику 700 м.). Ми пішли червоним. Йдемо у Красник. За полониною зробили ще привал, перекусили. Пішли далі. Вже на підступах до настуної полонини натрапили на галявину вкриту крокусами та підсніжниками. Дитяча радість. Щастя. Фото.

Йдучи повз галявини звернули увагу що багато з них перериті кабанами. А далі в сніжнику біля стежки і на самій стежці знайшли сліди того самого Міши (ведмедя), про якого твердили місцеві. Одразу ж виникають думки. Коли він тут проходив? Який він? Може він неподалік і відчуває зараз тебе? Дивні відчуття. Чи то цікавість, чи то страх, чи то радість… радість що побачив лише сліди? 😉

Дійшовши до полонини можна йти прямо повз г. Хедя і пологою дорогою спуститися в село, а можна зійти лівіше повз колибу, немаркованою, але добре втоптаною стрімкішою стежкою. Ми вибрали другий варіант. З полонини відкривається гарний краєвид на Верховину.

Спускаючись, на підступах до цивілізації, усвідомлюючи що наш міні-похід йде до завершення мимоволі вже починаєш скучати за горами, полонинами, зимою, яка ще там панує. Ось перші будинки, в телефоні приходять сповіщення, робочі дзвінки… Плани про наступні походи, автовокзали, потяги, блаблакар. Дім. Але душею ти ще в «тому» іншому домі, куди і йшов у пошуках крокусів…(щастя).

14-15 квітня 2019 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *